 Чепіга Віра Іванівна | Служіння людям!
Не пускали мене воювати Яблуневі, вишневі сади,
Не хотіла і мати пускати,
Але тихо сказала: - Іди!..
М. Познанська
Війна… Її не викреслити з пам’яті солдатських вдів, ветеранів, які пережили шалені атаки, тяжке поранення, відчули радість Перемоги. Війна багатьох вирвала з військових рядів, багато хто помер від ран після війни.
Хочеться розповісти про людину, яка все своє життя віддала на служіння людям. Це Чепіга Віра Іванівна, яка народилася 7 серпня 1924 року в селі Адамівка Кременчуцького району Полтавської області.
Ще з дитинства Віра Іванівна мріяла стати лікарем, а тому після закінчення 8-го класу Адамівської школи вступила до медичного училища, де навчалася «на відмінно». Проте війна зруйнувала усі плани на майбутнє. Віра Іванівна, як і її однокурсники, у 1941 р. пішла виконувати свій громадянський обов’язок - рятувати життя радянських воїнів від ворожих куль. Нелегко було жінці на полях битв. Під час війни вона побувала в різних куточках Радянського Союзу, спочатку в Благоді, а потім у Сталінграді, Курську та Вільнюсі.
Особливо тяжко було під Сталінградом, де відбулася битва, яка завдяки ціною людського життя вирішила подальшу долю війни. У цей час Віра Іванівна повністю віддалась роботі, працювала більше двох діб без сну та їжі. Її організм був настільки виснажений, що вона втрачала свідомість. Але Віра Іванівна мужньо вистояла і продовжувала боротьбу за виживання. Саме за свою відданість Батьківщині вона була нагороджена медаллю –«За бойові заслуги».
Коли воєнні дії перекинулися до Курської Дуги, Віра Іванівна разом із шостою танковою дивізією потрапляє до Курська, де працює в польовому госпіталі № 2729 старшим сержантом медичної служби і там рятує сотні життів…Потім була Західна Україна, Брест. Свій бойовий шлях Віра Іванівна закінчує у Вільнюсі в 1945 р.
Вірі Іванівні пощастило. Вона залишилася живою. Вийшла заміж, народила сина. Багато років жила в Діївці, де працювала медсестрою в СЗШ № 84, звідки й пішла на заслужений відпочинок. У музеї Бойової слави СЗШ № 84 про нашу героїню зібрано багато матеріалів. Жителі Діївки вдячні їй за медичну допомогу і чуйне ставлення до людей і дітей, з якими Віра Іванівна працювала більше 30 років.
Тому такі ветерани, як Віра Іванівна, будуть завжди жити в пам’яті народній. Ми завжди пам’ятатимемо ціну, яку заплатили вони, наші ветерани, за сьогоднішній мир в Україні, за надану можливість наступним поколінням жити, народжувати і виховувати дітей. Підгайний О.С.,керівник Кімнати Бойової Слави КЗО « СЗШ №84» ДМР |
Іванов Іван Васильович | Він завжди поруч з нами.
У нас клятва єдина і воля єдина
Єдиний в нас клич і порив :
Ніколи, ніколи не буде країна
Рабою фашистських катів.
(Г. Бажан. «Клятва»)
Жорсткий і кривавий шлях пройшли наші воїни заради того, щоб День Перемоги настав. В ім’я миру та щастя Батьківщини вони йшли на смерть , оскільки їх свідомість ні за яких обставин не могла прийняти думку, що рідна земля буде поневолена :
Великий тягар ліг на плечі багатьом мільйонам солдат з початком Великої Вітчизняної війни. Серед них був і Іванов Іван Васильович. Легендарна людина , яка пройшла бойовий шлях від Дніпропетровська до міста Грац , що в Австрії.
Виступаючи перед учнями нашого класу,Іван Васильович завжди згадував своє дитинство. Народився він 19 січня 1922 року в Курській області,а у вересні 1924 року сім’я переїхала до Дніпропетровська, де проживала в районі Нових Кайдак.
В 1939 році закінчив 7 класів і почав працювати на завод ім. Леніна учнем – токарем. В 1942 році був призваний до лав армії, потім довелося служити на Кавказі, в полковій школі. Після закінчення школи йому присвоїли звання сержанта та направили в 353 – дивізію , в роту – автоматником.
Саме з цією дивізією Іван Васильович пройшов шлях до Дніпра і форсував річку Дніпро на Аульському плацдармі. Саме тут йшли запеклі бої . 24 жовтня 1943 року Іван Васильович отримав поранення , був направлений до госпіталю. Після лікування був переведений в 892 – й саперний батальйон, де й став мінером.
Закінчив війну в місті Грац, що в Австрії. За мужність і героїзм , виявлений в боротьбі проти німецьких фашистів, був нагороджений багатьма орденами і медалями. Після демобілізації повернувся в рідне місто , де багато років пропрацював на заводі ім. Г. І. Петровського. Очолював раду ветеранів Ленінського району.
Не так давно пішов із життя Іван Васильович, але його цікаві та захоплюючі розповіді назавжди залишилися в нашої пам’яті. В музеї Бойової Слави нашої школи зібрані спогади Героя Великої Вітчизняної війни, оформлений проект « Він завжди поруч з нами».
Я впевнена, що кожен з нас повинен висловити слова подяки за мирне небо , за перемогу і відчути відповідальність не лише за себе, але й за усю планету, лише тоді людство матиме майбутнє.
Кузьміна Єлизавета, 10 кл. |
Рогожа Іван Іванович | Ми пам'ятаємо, ми пишаємося!
Война – жесточе нету слова.
Война – печальней нету слова. Война – святее нету слова.
Всё дальше уходят от нас военные года. Но каждый раз, возвращаясь памятью к этому грозному времени, мы думаем о тех людях, кто остался на полях сражений, кто попрал смерть своей героической гибелью, кто остался живым, защищая родину. Мы будем благодарны тем, кто прошел тяжелый военный путь, вспомним о них.
Весенним днём, когда цвели сады, когда черемуха рассыпала цветы, 10 мая 1925 года в г. Днепропетровске родился Иван Иванович Рогожа.
И, как мальчишки все, рос под дождем и градом,
Любил гармошку, книги и цветы,
Мечтал…, но, разорвавшимся снарядом
Разбились все его мечты.
Когда началась война, ему было 16 лет. 27.09.1943 Иван Иванович был отправлен в стрелково-снайперскую школу г. Кагарлык. После окончания стрелково-снайперской школы был призван на Белорусский фронт. В ночь на 27 октября 1944 года переводной отряд, в состав которого входил мой прадед, в числе первых преодолел Вислу. В этом бою Иван Иванович проявил мужество и стойкость. Героически дрался при захвате и удержании плацдарма. Воины ворвались в первую траншею и захватили ее. Используя замешательство в рядах противника, бойцы устремились вперед и преследовали противника. Гвардейцы подпустили гитлеровцев на несколько десятков метров и открыли по ним огонь. Метко стрелял из снайперской винтовки гвардии рядовой Рогожа Иван Иванович. Он уничтожил 14 гитлеровцев.
Иван Іванович прошёл путь от рядового до старшего лейтенанта, был ранен 27 февраля 1945 года, но все-таки штурмовал Берлин. Иван Иванович Рогожа награжден медалями «За взятие Берлина» 2 мая 1945 года, «За победу над Германией» 6 июня 1946 года, «За отвагу» 1 августа 1945 года, «За освобождение Варшавы» 1945 года. После демобилизации работал на ДМЗО токарем. Трудовой стаж его 47 лет.
К сожалению, его сейчас рядом с нами нет. Человек живёт до тех пор, пока о нём помнят.Память - это самое ценное, что мы должны сохранить и передать потомкам. Сідун Карина., 9 кл. |
Селезень Володимир Федорович | Історія Другої Світової війни в моїй родині Мой прадед, Селезень Владимир Федорович, родился в 1918 году в г.Шепетовка. Там же окончил ремесленное училище, работал машинистом на железной дороге. Весной 1941 года был призван на срочную службу в Советскую Армию, служил в железнодорожных войсках.
Война застала новобранца г. Яготин, что под Киевом. Всё произошло быстро и неожиданно. Молодым солдатам не успели выдать даже обмундирование, не говоря уже о военной науке. Растерянные неожиданным и мощным натиском фашистов, советские войска начали отступать, отдавая на поругание и разорение родную землю.
Под Полтавой огромная армия, в которой воевал мой прадед, попала в окружение. Был отдан приказ: прорываться к своим, ни в коем случае не попасть в плен. Он со своим другом Николаем нашли «дырку» в линии фронта, вырвались из окружения. Пробираясь к своим, друзья попали под бомбёжку. Владимир был ранен. Кое-как добрались до Днепропетровска, но оставаться здесь было нельзя: в городе хозяйничали венгерские войска «Мадьяры»
Пришли в родную Шепетовку. После выхода из госпиталя, комиссия признала его негодным к военной службе. Моего прадеда мобилизовали на работу в тыл г. Архангельск, а потом перевели в Вологду, где он работал машинистом на паровозе до окончания войны.
После Победы он вернулся в Шепетовку, продолжал работать на железной дороге. В 1946 г. перебрался г. Днепропетровск, где до выхода на пенсию работал на Днепропетровском вагонно-строительном заводе машинистом. Сейчас ему 95 лет, он не любит вспоминать про военные годы, зато с удовольствием рассказывает о своём увлечении музыкой. С юных лет он играл в духовом оркестре, позже был в нём дирижёром.
Я очень горжусь своим прадедом , низкий поклон ему за мирное небо над головой. Малюк Валерія, 8 кл. |
 Повертайленко Микола Іванович | Довічна синівська шана і повага.
День 9 травня уособлює героїзм, працю й вічну скорботу за мільйонами нерозквітлих українських доль, нездійсненних мрій і задумів. Для нас, як для нащадків, найвищою життєвою істиною є вірність їх справі і громадянському обов'язку, довічна синівська шана і повага.
Хочу розповісти про свого дідуся. Його життєва мудрість, відвага, ставлення до громадянського обов'язку - це високий приклад для наслідування.
Народився Повертайленко Микола Іванович 2 вересня 1924 року в сім’ї робітників. Коли розпочалася війна, дідусю ще не виповнилося вісімнадцять років, і його не хотіли брати на фронт. Але бажання захищати рідну землю взяло своє –він дописав собі ще один рік, і його зарахували в ряди фронтовиків.
Почалися військові будні, які були наповнені важкою працею та вічною скорботою. Військова частина № 12613 просувала все ближче до Харкова, звільняючи нові села від загарбників. Знову тяжкий бій. І в цій битві дідусь був тяжко поранений. Осколок влучив дідусеві в плече, залишивши шрам на все життя. Після поранення лежав у шпиталі у м. Валки Харківської області. Потім його бойовий шлях продовжувався у м. Волчанськ. До Берлину не дійшов, бо весь час про себе давала знати рана.Залишився відбудовувати звільнений Дніпропетровськ.
Після війни працював на заводі ім. Петровського, звідки і вийшов на пенсію.
Весь час пишаюся,що мала такого дідуся. Багато років пропрацювала у школі,і кожен раз, коли веду своїх школярів до Кімнати Бойової Слави ,розповідаю про їм про подвиг Миколи Івановича, відчуваючи гордість і сум. Гордість -за його подвиги, сум - що не можу ще раз від нього самого почути розповіді.
Я вважаю, що наш обов'язок - бути гідними цього життєвого подвигу, усіма своїми справами утверджувати мир, злагоду та суспільну гармонію на Українській землі. Сич О.Ю., вчитель початкових класів |
|  Молод Іван Федорович | Мы Славы вашей потомки
Еще тогда нас не было на свете,
Когда гремел салют из края в край.
Солдаты, подарили вы планете
Великий Май, победный Май!
Мой прадедушка… Молод Иван Федорович. Добрый и ласковый, немного строгий и требовательный, но всегда справедливый. Мальчишкой он тайком пробрался на фронт. Когда я его спрашивала, почему он так поступил, он всегда отвечал, что хотел служить Родине и защищать её от фашистов. И я гордилась своим прадедушкой, представляя его богатырем, который размахивает палицей, защищая всех своих родных, всех, кто мне так дорог: маму, папу, братика и, конечно же, меня.
Только став старше, я поняла, что война, которая коснулась черным крылом нашей земли,- не игрушка, а люди, побывавшие на ней, стали седыми еще совсем молодыми. Прадедушка часто рассказывал мне о том, что происходило на фронте. Он закончил школу танкистов в Старо – Константиновке Винницкой области.Прошел всю войну, горел в танке. Для меня это были самые страшные минуты. Мне всегда хотелось, чтобы его не коснулась пуля, чтобы не было ранения, но оно было … и первое и второе. Я поражалась его мужеству и стойкости, слушая о том, как с прострелянной стопой и осколками в плече он полз и полз, о том, какой огромной была его радость, когда в госпитале он встретился со своим лучшим другом, который , оказывается, не пропал и не был убит. И я видела, как светились счастьем его глаза и как он задумчиво чему-то улыбался.
И я тоже чувствовала себя счастливой, счастливой, потому что у меня есть такой прадедушка и что смерть обошла его стороной. Он был, наверное, избранным, одним из немногих, кого пощадила война.
Сейчас ему было бы 86 лет, у него замечательная семья: трое внуков, двое сыновей и правнучка. Верным и преданным он был и в обычной жизни. Награжден орденом Красной звезды.
Я знаю, что мой прадедушка - замечательный человек. Я горжусь им и благодарна ему за эту жизнь: за синее небо, за солнце. Благодарна ему, как и миллионам другим, сохранившим мир на нашей земле: «Спасибо Вам, ветераны Великой Отечественной войны, спасибо за возможность видеть мирное небо, синего цвета, и яркое солнце над головой!» Я верю, сколько бы лет не прошло, сколько бы слов, наполненных любовью не прозвучало, молодое поколение всегда будет Вам благодарно!
Жарікова Аліна. ,10 кл. |
|  Лєкарь Михайло Андрійович | Заради життя на землі. Минуло 68 років з того часу, як прозвучали залпи салюту на честь перемоги над жорстким ворогом у Великій Вітчизняної війни. Але і зараз свято перемоги для кожної людини є хвилюючим, зі смаком сліз. Воно болем відгукується в серці, оскільки немає жодної української сім’ї, якої не торкнулися б війна, хто б не втратив в цьому пеклі близької людини. Про це нам розповів на уроках мужності Лєкарь Михайло Андрійович, ветеран Великої Вітчизняної війни. Народився Михайло Андрійович в 1918 році в Одеській області, на станції Балта. Після закінчення 7 класів працював мельником. До лав армії був призваний в грудні 1939 року. Не минули його події Фінської війни. Тоді Михайло був молодшим лейтенантом – розвідником. 13 березня 1940 року був підписаний мирний договір і їх війська вивели з Фінляндії. В 1941 почалася Велика Вітчизняна війна , командування сформувало батальйон на Білорусь. На станції Орша батальйон застав запеклий бій. Не минув Михайла і полон.Він згадує, як його та інших солдат із 165 стрілкової дивізії гнали до Німеччини: « Працювали на шахті,тягали вагони з вугіллям, харчувалися дуже погано, їли листя з дерев. Робота була дуже тяжкою, всі дуже втомлювалися. Іноді один одного на шахту водили під руки» Коли американські війська ввійшли до Німеччини, полонених звільнили з табору. Михайла доставили до госпіталю в дуже тяжкому стані,але він зміг вижити. Після війни його направили працювати на Урал, де він 4 роки розвантажував різні вантажі. Пізніше, коли повернувся на Україну, в місто Дніпропетровськ, працював на заводі ім. Г.І. Петровського. Розповіді про війну завжди хвилювали нас, давали можливість відчути трагедію та біль нашого народу, радість за мужність та відвагу наших солдат. Тому серцю кожного з нас дороге Свято Перемоги. Дороге пам'яттю про тих, хто ціною свого життя відстоював свободу. Ми повинні завжди пам'ятати про людей, що віддали своє життя за свободу і світле майбутнє нашої країни. Безсмертний подвnbsp; иг тих, хто боровся і переміг фашизм. Пам'ять про їх подвиг вічно житиме в наших серцях. Меркулов Станіслав, 10 кл. |
|  Горбаненко Григорій Семенович | Схиляємо коліно перед ветераном… День Перемоги – це свято кожного, хто пам’ятає, якою ціною було відвойоване право на вільне сьогодення та майбутнє нашого народу, кожного, хто схиляється перед вашою мужністю, самовідданістю і героїзмом. Ваш величний подвиг для кожного з нас є невичерпним джерелом патріотизму, прикладом вірного служіння. Із захопленням хочу розповісти вам про Горбаненка Григорія Семеновича – людину, чию юність обірвала війна, чиї подвиги є зразком мужності, самопожертви в боях за рідний край. Народився Григорій Семенович 23 березня 1922 року в Діївці в сім’ї робітника заводу ім. Петровського. Проживав на вулиці Комісарівська Ленінського району м. Дніпропетровська. Закінчивши початкову школу, пішов навчатися в ФЗО, здобуваючи професію слюсаря. Вісімнадцятирічним юнаком був призваний до лав Радянської армії. Війна застала молодого Георгія в Житомирській області. У перші дні війни він став учасником боїв. У часи ВВв пройшов шлях від Житомира до Києва, беручи участь в боях за Сталінград та моє рідне місто Дніпропетровськ. Відважно воював в складі 364 стрілкового полку. Оскільки він був снайпером, то його не оминула куля ворога. Після поранення потрапив у госпіталь і був комісований з лав Червоної Армії. Горбаненко Г.С. має нагороди , зокрема два Ордени за мужність третього ступеня, Орден Вітчизняної війни другого ступеня. Про війну згадує як про страшне лихо, що принесло велике страждання для народу, зруйнувало багато міст, забрало життя багатьох людей. Після війни працював на заводі ДЗМО, пізніше слюсарем в середній школі №84, де нині я й навчаюся. Багато років минуло з Великої Перемоги, але я хочу сказати, що ніхто не забув ті подвиги, і в нашій школі всі учні вдячні Вам за щасливе дитинство, за свободу, за життя! Ми пам'ятаємо Ваш подвиг. Ви віддали кращі роки, здоров'я, щоб ми могли жити під мирним небом, радіти кожному новому дню. Слова на папері не можуть передати почуттів, але знайте, що ми Вас цінуємо і любимо. Спасибі за свободу, за дитинство, за можливість радіти життю! Ще раз низький Вам уклін і величезне спасибі за те, що зберегли світ. Мосіюк Ярослав, 7 кл. |
